ВОЛОНТЕРИ СКОЛИХНУЛИ СЕЛО

З 1 по 3 серпня 2012 року в с. Петрушки неподалік від Корсунь-Шевченківського (Черкащина) проходив міжнародний волонтерський табір «Дружня молодь» за фінансової підтримки Посольства Німеччини. Учасниками табору було 30 осіб віком від 15 до 45 років з України та Польщі. «Головна наша заслуга не у тому, що ми відремонтували веранду майбутнього ресурсно-інтеграційного центру для людей з особливими потребами. Ми «розбудили» село і показали приклад як можна весело, швидко та цікаво вирішувати проблеми спільними зусиллями» - говорить співорганізатор табору Лариса Ткач (БФ «Мости дружби») під час прощального кола з волонтерами. Табір який тривав усього 3 дні запам’ятається надовго його учасникам особливо тим, хто є членами Корсунської організації «Повір у себе». Голова цієї організації Іван Чабан неодноразово отримував допомогу на її розвиток та допомогу людям інвалідам, але у такому вигляді як це було під час табору – вперше. Волонтери не просто працювали, вони спілкувалися між собою так як приїхали із різних міст і сіл України і навіть із Польщі. м. Хойніце (товариство для людей з особливими потребами). Навчалися новим вмінням під час майстер-класів із декоративно-прикладного мистецтва. Та найголовніше що вони створили комфортну атмосферу для людей з особливими потреба, щоб ті могли себе відчувати повноправними членами суспільства, могли веселитися і на рівних брати участь в усіх табірних заходах. Стосовно моїх вражень, скажу так: не зважаючи на короткий термін табору - це були найяскравішеі враження за останні кілька років.

Це не перший і навіть не 10 волонтерський табір,я кий я проводжу, тому мене вже важко чимось здивувати, але я все таки була здивована і приємно шокована кількома моментами під час табору «Дружня молодь». Пам’ятаю перші табори, які ми організовували в 2008 році – учасників приходилося збирати в «ручному режимі» - запрошувати друзів, знайомих та друзів друзів… цього ж разу на оголошення в Інтернет мережі відреагувало близько 40 бажаючих із різних куточків України, і це всього за 10 днів…Прогрес є! Звісно ж запросити всіх не вдалося, але ті що зібралися, виявилися справжніми любителями попрацювати. У відповідь на моє запитання: чом ти вирішив до нас приєднатися? Сергій, один із часників відповів, що оголошення в соціальній мережі, що починалося словами: Ти вже «запарився» у жаркому місті? Відчуваєш як лінь-матінка перемагає тебе? – заставило його задуматися і він розумів, що варто спробувати і навіть не чекав, що його запросять. Ще один із учасників, якого я вже вдруге запрошую на подібні заходи, зізнався, що якось в університеті, де навчається на спеціальності «Соціальна педагогіка» і де його вже злегка дістали всі волонтерські акції, пообіцяв своїй викладачці, що ніколи не братиме участь у цьому…А після табору сказав, що має два місяці до того як піде в армію, і готовий приєднуватися до всіх подібних заходів. Взагалі головною ідеєю всіх волонтерських таборів є, не просто виконати якусь суспільно-корисну роботу, а показати їх часникам як можна самотужки вирішувати проблеми громад та показати самим громадам, що іноді легше об’єднати власні зусилля і покращити своє життя за кілька днів ніж роками чекати допомоги від влади, Бога у яких і без того є чим зайнятися. І саме цей табір надзвичайно яскраво показав ідею залучення громади. Все почалося з того, що коли ми фарбували, до нас прийшов хлопчина і запитав чи потрібна нам допомога. Для мене це був шок, тож вирішила перепитати чи я правильно почула та зрозуміла його запитання. Виявилося що так: хлопець відпочиває у бабусі в селі і прочитав у газеті про табір, часу має небагато, але готовий приєднатися і попрацювати. Мало того, як заведено в українців – прийшов не з порожніми руками, а приніс нам кавуна. Він був першим… Ввечері, коли ми вже втомлені і щасливі повернулися з ставка, чоловік із сусіднього двору приніс нам цілу торбу морозива…і сказав, що якщо на всіх не вистачить то ще піде до магазину. Ще пізніше він також пропонував дати свої домашні колонки, щоб волонтерам було як потанцювати. Наступною була жінка, яка виявилася сусідкою із іншого боку – цього разу нас почастували свіжим молоком. «Ніж здавати по 90 копійок, я його краще вам дам» – так вона прокоментувала свій жест щедрості. Ось так наче за сценарієм казки про солом’яного бичка, коли звірі позносили купу всього смачного дідові в обмін на його доброту, сталося і в нас. Та найцікавішим було навіть не це…Згідно правил табору всі учасники мають певний час працювати у відповідності до своїх здібностей та особливостей здоров’я. Тож на правах прораба, після того, як я зайняла роботою всіх українців, черга дійшла до поляків. Складність полягала у тому, що, по-перше, працювати у таборі як виявилося не є звичним для наших сусідів, по-друге, учасники були із категорії людей з особливими потребами, а отже роботу потрібно підбирати не складну, не токсичну, не надовго і т.д. Такою стало – фарбування вхідних воріт, і хоча супроводжуючі польських учасників намагалися пояснити мені польською мовою (для розуміння – я польською не володію), що їхні підопічні не можуть працювати і повинні відпочивати…я сказала, що нехай спробують і зроблять стільки скільки зможуть…Більш щасливих людей я до цього не бачила, у паперових капелюхах та фірмових футболках вони так вправно «малєвали» (польською – «фарбувати») ворота, і, на жаль, через мовний бар’єр не можу стверджувати напевне, але гадаю відчували себе на рівних із іншими. Поки пишу цю замітку…розумію, що сумую за табором…та найбільше за нами сумуватиме охоронець, який так призвичаївся до нас за ці кілька днів, що готовий був залишити нас на довше не зважаючи на постійний гамір, музику до пізньої ночі та черги в душ…